Закон no 324

admin

Third party funding and its relevance to Russian parties

См. текст по-русски ниже.

Third party funding (also known as commercial funding or litigation funding) involves a third party which has no connection to a dispute putting up funds to run a dispute in exchange for a share of the damages. It is typically non-recourse which means that, unless the recipient is successful in its claim, it is under no obligation to repay the funder.

In addition, a party can fund part of a dispute or just the insurance premium against an adverse costs order (known as ATE or after the event insurance). As a result, in many cases third party funding can remove the costs of disputes completely including, through the use of ATE, any adverse costs of a case should it not be successful. Naturally funding is only usually available to claimants or counter-claimants as they are the ones that stand to benefit from damages upon a successful claim.

On 15 January 2012 Federal Law N 324-FZ “On Free Legal Aid in the Russian Federation” came into force. This law guarantees free legal aid to qualifying citizens. While Russia has never had specific legislation or laws regulating the funding of disputes, the uptake of third party funding is only just starting, through services such as “Platforma” which links claimants, funders and lawyers to help them advance funded cases together. Since it is a nascent market in Russia most funding has been carried out in the UK and the US. We look at the history of funding in the UK to see how this may impact Russian parties seeking funding.

The History of Third Party Funding in the UK

Previously there was a criminal offence known as “maintenance”. Maintenance involved supporting litigation without having a legitimate concern in it, and therefore, in the eyes of the law at the time, having no just cause to do so. Champerty was an aggravated form of maintenance which also involved taking a share in the proceeds. Both of these were criminal offences since 1275. The Criminal Law Act 1967 abolished the crimes of maintenance and champerty.

Even so, after this time commercial contracts for funding were unenforceable until the early 2000s when in the case of Factortame (No. 8) the Court of Appeal explained that only funding arrangements that aimed to “undermine the ends of justice” should be caught under the heading of maintenance or champerty, thereby validating all professional funding arrangements that respect judicial process.

This was developed further in the decision of Arkin in 2005 where it was held that a professional litigation funder can be potentially liable for the opposing party’s costs of litigation. The development of this case law culminated in Excalibur v Texas Keystone [2016] with Tomlinson LJ labelling third party funding “a feature of modern litigation“.

How things stand today

While there has been a long history of third party funding as a social enterprise for example through Legal Aid, union funding and crowd funding, commercial funding in the UK has only recently become more common place. However the industry has taken off exponentially in the UK with the legal funding market increasing by 743% last year and with £1.5 billion worth of assets now under management.

Where previously there had been questions as to whether a funder would be able to see through the support of claims to the end, now there are multiple providers who are well financed and can offer their expertise in support of claims. This helps to offload the risk of litigation from claimants and Shepherd and Wedderburn is the first top 100 UK law firm to set up a joint fund with a funder.

The types of claims that can be funded include shareholder, contractual and insolvency disputes, the enforcement of judgments and arbitration. This is open to Russian as well as English companies and has been made use of by FTSE 100 companies wanting to take the liability of actions off of their balance sheets and even through the receipt of funds monetise them into assets. Russian claimants wishing to find out more about funding will want to consider carefully both the funder and the law firm they would like to use to advance their claims. It will be important to instruct firms which understand the nature of disputes originating from Russia so that they are best placed to help in a practical and proactive way.

In addition Russian claimants will need to keep in mind whether their claims may fall foul of sanctions for example where they: (i) are brought by persons specified within the US or EU sanctions; (ii) are in relation to the export or import of arms, energy related equipment or technology for military use; or (iii) relate to the buying or selling of equity or bonds in specified entities.

It will also be important to consider the nuances of claiming through an offshore company (such as a BVI or Panama registered entity) or where enforcement may be required against a Russian company which may be a concern where that entity does not have assets situated in other more accessible jurisdictions.

Should you wish to find out more about third party funding please follow this link.

Solicitor, Commercial and International Disputes

Shepherd and Wedderburn LLP

Финансирование судебных разбирательств третьей стороной и российские участники споров

Финансирование третьей стороной также известно как коммерческое финансирование или финансирование судебных или арбитражных разбирательств. Суть его состоит в следующем: лицо, которое не имеет отношения к спору, предоставляет стороне денежные средства для ведения разбирательства в обмен на часть взыскиваемой в суде суммы. Обычно, если взыскатель не достиг в своем иске успеха, он не обязан выплачивать своему спонсору какую-либо сумму. Кроме того, сторонняя организация может финансировать часть спора или только страховую премию на случай взыскания судом судебных издержек.

В результате во многих случаях финансирование сторонними организациями может полностью исключить несение расходов на ведение разбирательства, в том числе любых судебных расходов, если оно не будет успешным. Естественно, финансирование обычно доступно истцам по основному или встречному иску, поскольку они являются теми, кто может что-то взыскать в случае удовлетворения судом иска.

15 января 2012 года вступил в силу Федеральный закон № 324-ФЗ «О бесплатной юридической помощи в Российской Федерации». Этот закон гарантирует указанной в нем категории граждан бесплатную юридическую помощь. В то же время, в России никогда не было законов, специально регулирующих финансирование судебных или арбитражных разбирательств. Поэтому порядок финансирования третьей стороной еще только начинает формироваться с таких площадок, как «Platforma», которая способствует установлению контактов между потенциальным истцом, финансирующей стороной и юристами.

В России, как и в ряде других стран, этот рынок лишь зарождается. В основном опыт финансирования разбирательств имеется на сегодняшний день в Великобритании и США. Ниже рассмотрена история финансирования разбирательств в Великобритании, чтобы понять, как это может повлиять на российские стороны, заинтересованные в таком финансировании.

История финансирования третьей стороной в Великобритании

Раньше существовало уголовное преступление, известное как «поддержка» одной из тяжущихся сторон («maintenance»). В свете законов того времени преступным считалась поддержка стороны судебного разбирательства лицом, не имеющим в этом законного интереса. Боле тяжкой формой «поддержки» признавалось финансирование чужого участия в судебном разбирательстве («champerty») на условиях получения доли от взыскиваемого судом имущества или денег. Оба эти деяния были уголовно наказуемы с 1275 года. Однако Закон 1967 года об уголовном праве декриминализовал «maintenance» и «сhamperty».

Тем не менее, коммерческие контракты о финансировании разбирательств не имели судебной защиты до начала 2000-х годов, когда в деле Factortame (№ 8) Апелляционный суд пояснил, что под определение «maintenance» и «сhamperty» подпадают только те механизмы финансирования, которые направлены на «подрыв целей правосудия». Тем самым суд подтвердил законность всех профессиональных механизмов финансирования, которые уважают судебный процесс.

Это получило дальнейшее развитие в решении по делу Arkinв 2005 году, где было указано, что профессиональный спонсор судебных разбирательств может потенциально нести ответственность за расходы одной из сторон на данное судебное разбирательство. Развитие этого прецедента завершилось делом Excalibur против TexasKeystone [2016], в котором судья Tomlinson LJ указал, что финансирование сторонним лицом является «особенностью современных судебных процессов».

Как дела обстоят сегодня

Хотя финансирование разбирательств третьими лицами в качестве социальной деятельности имеет долгую историю, например, посредством юридической помощи, финансирования профсоюзов и краудфандинга, финансирование судебного рассмотрения коммерческих споров в Великобритании только недавно стало более распространенным явлением. Однако данная индустрия выросла в разы в Великобритании, рынок финансирования судебных разбирательств в прошлом году вырос на 743%, и теперь соответствующие активы составляют 1,5 млрд фунтов стерлингов.

Если раньше у потенциальных истцов возникали вопросы о том, сможет ли спонсор полностью профинансировать судебное разбирательство до конца, то теперь есть несколько организаций, которые хорошо финансируются и могут предлагать свои знания для поддержки претензий. Это помогает снизить риск судебных разбирательств у заявителей. Shepherd and Wedderburn LLP – одна из топ-100 британских юридических фирм, которые создали совместный фонд с профессиональным спонсором.

Виды исковых требований, которые могут быть профинансированы, включают споры между акционерами, контрактные споры, споры в связи с неплатежеспособностью, а также с приведением в исполнение судебных решений и арбитражем. Такие возможности существуют как для российских, так и для английских компаний, и уже используются многими компаниями, включенными в FTSE 100.

Что следует учитывать

Российским заявителям, желающим узнать больше о финансировании, необходимо внимательно ознакомиться с деятельностью как финансирующей стороны, так и юридической фирмы, к которой они хотели бы обратиться для выдвижения своих исковых требований. Крайне важно ведение дела посредством юристов, которые понимают характер споров, имеющих российское происхождение, чтобы работа шла наиболее продуктивно.

Кроме того, российские истцы должны проверить, подпадают ли их исковые требования под санкции, например в отношении:

(i) лиц, указанных в санкциях США или ЕС;

(ii экспорта или импорта оружия, оборудования или технологий, связанных с энергетикой, имеющих военное назначение; или

(iii) покупки или продажи акций или облигаций в указанных организациях.

Также важно учитывать нюансы заявления исковых требований через оффшорную компанию (например, через фирму, зарегистрированную на Британских Виргинских Островах или в Панаме). Также важно установить, потребуется ли принудительное исполнение против организации, не имеющей активов в доступной юрисдикции.

Если Вы желаете узнать больше о финансировании третьей стороной, пожалуйста, следуйте по этой ссылке.

Солиситор по международным и коммерческим спорам,

www.cisarbitration.com

Закон no 324

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про внесення змін до Закону України «Про туризм»

( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, N 13, ст.180 )

Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:

I. Внести зміни до Закону України «Про туризм» ( 324/95-ВР )
(Відомості Верховної Ради України, 1995 р., N 31, ст. 241;
2001 р., N 32, ст. 172), виклавши його в такій редакції:

«З А К О Н У К Р А Ї Н И

Цей Закон визначає загальні правові, організаційні та
соціально-економічні засади реалізації державної політики України
в галузі туризму та спрямований на забезпечення закріплених
Конституцією України ( 254к/96-ВР ) прав громадян на відпочинок,
свободу пересування, охорону здоров’я, на безпечне для життя і
здоров’я довкілля, задоволення духовних потреб та інших прав при
здійсненні туристичних подорожей. Він встановлює засади
раціонального використання туристичних ресурсів та регулює
відносини, пов’язані з організацією і здійсненням туризму на
території України.

Розділ I

Стаття 1. Визначення термінів

У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються в такому
значенні:

туризм — тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання
в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без
здійснення оплачуваної діяльності в місці перебування;

турист — особа, яка здійснює подорож по Україні або до іншої
країни з не забороненою законом країни перебування метою на термін
від 24 годин до одного року без здійснення будь-якої оплачуваної
діяльності та із зобов’язанням залишити країну або місце
перебування в зазначений термін;

туристичний продукт — попередньо розроблений комплекс
туристичних послуг, який поєднує не менше ніж дві такі послуги, що
реалізується або пропонується для реалізації за визначеною ціною,
до складу якого входять послуги перевезення, послуги розміщення та
інші туристичні послуги, не пов’язані з перевезенням і розміщенням
(послуги з організації відвідувань об’єктів культури, відпочинку
та розваг, реалізації сувенірної продукції тощо);

супутні туристичні послуги та товари — послуги та товари,
призначені для задоволення потреб споживачів, надання та
виробництво яких несуттєво скоротиться без їх реалізації туристам;

характерні туристичні послуги та товари — послуги та товари,
призначені для задоволення потреб споживачів, надання та
виробництво яких суттєво скоротиться без їх реалізації туристам;

просування туристичного продукту — комплекс заходів,
спрямованих на створення та підготовку до реалізації туристичного
продукту чи туристичних послуг (організація
рекламно-ознайомлювальних подорожей, участь у спеціалізованих
виставках, ярмарках, видання каталогів, буклетів тощо);

місце продажу (реалізації) туристичних послуг — країна, в
якій зареєстровано відповідний суб’єкт господарювання, що реалізує
туристичний продукт;

місце надання туристичних послуг — країна, на території якої
безпосередньо надаються туристичні послуги.

Стаття 2. Законодавство України про туризм

Законодавство України про туризм складається з Конституції
України ( 254к/96-ВР ), цього Закону, інших нормативно-правових
актів, виданих відповідно до них.

Майнові відносини в галузі туризму, засновані на рівності,
автономії волі і майновій самостійності їх учасників, регулюються
Цивільним ( 435-15 ) та Господарським кодексами України ( 436-15 )
з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість
якого надана Верховною Радою України, передбачені інші правила,
ніж ті, що встановлені цим Законом, застосовуються правила
міжнародного договору.

Стаття 3. Туристичні ресурси України

Туристичними ресурсами України є пропоновані або такі, що
можуть пропонуватися, туристичні пропозиції на основі та з
використанням об’єктів державної, комунальної чи приватної
власності.

Напрями освоєння і розвитку туристичних ресурсів України
визначаються органами державної влади, органами місцевого
самоврядування відповідно до програм розвитку туризму.

Класифікація та оцінка туристичних ресурсів України, режим їх
охорони, порядок використання з обліком гранично припустимих
навантажень на об’єкти культурної спадщини та довкілля, порядок
збереження цілісності туристичних ресурсів України, заходи для їх
відновлення визначаються відповідно до закону.

Унікальні туристичні ресурси можуть знаходитися на особливому
режимі охорони, що обмежує доступ до них. Обмеження доступу до
туристичних ресурсів визначається їх реальною пропускною
спроможністю, рівнем припустимого антропогенного навантаження,
сезонними та іншими умовами.

Під час містобудівного планування, проектування, розміщення,
будівництва і реконструкції об’єктів містобудування на територіях
рекреаційних зон відповідні органи виконавчої влади, власники
об’єктів містобудування повинні передбачати максимальну інтеграцію
споруджуваних об’єктів до місцевого соціально-економічного,
природного та історико-культурного середовища.

Стаття 4. Організаційні форми та види туризму

Організаційними формами туризму є міжнародний і внутрішній
туризм.

До міжнародного туризму належать: в’їзний туризм — подорожі в
межах України осіб, які постійно не проживають на її території, та
виїзний туризм — подорожі громадян України та осіб, які постійно
проживають на території України, до іншої країни.

Внутрішнім туризмом є подорожі в межах території України
громадян України та осіб, які постійно проживають на її території.

Залежно від категорій осіб, які здійснюють туристичні
подорожі (поїздки, відвідування), їх цілей, об’єктів, що
використовуються або відвідуються, чи інших ознак існують такі
види туризму:

для осіб похилого віку;

Особливості здійснення окремих видів туризму встановлюються
законом.

Стаття 5. Учасники відносин, що виникають при здійсненні
туристичної діяльності

Учасниками відносин, що виникають при здійсненні туристичної
діяльності, є юридичні та фізичні особи, які створюють туристичний
продукт, надають туристичні послуги (перевезення, тимчасового
розміщення, харчування, екскурсійного, курортного, спортивного,
розважального та іншого обслуговування) чи здійснюють
посередницьку діяльність із надання характерних та супутніх
послуг, а також громадяни України, іноземні громадяни та особи без
громадянства (туристи, екскурсанти, відвідувачі та інші), в
інтересах яких здійснюється туристична діяльність.

Суб’єктами, що здійснюють та/або забезпечують туристичну
діяльність (далі — суб’єкти туристичної діяльності), є:

туристичні оператори (далі — туроператори) — юридичні особи,
створені згідно із законодавством України, для яких виключною
діяльністю є організація та забезпечення створення туристичного
продукту, реалізація та надання туристичних послуг, а також
посередницька діяльність із надання характерних та супутніх послуг
і які в установленому порядку отримали ліцензію на туроператорську
діяльність;

туристичні агенти (далі — турагенти) — юридичні особи,
створені згідно із законодавством України, а також фізичні особи —
суб’єкти підприємницької діяльності, які здійснюють посередницьку
діяльність з реалізації туристичного продукту туроператорів та
туристичних послуг інших суб’єктів туристичної діяльності, а також
посередницьку діяльність щодо реалізації характерних та супутніх
послуг і які в установленому порядку отримали ліцензію на
турагентську діяльність;

інші суб’єкти підприємницької діяльності, що надають послуги
з тимчасового розміщення (проживання), харчування, екскурсійних,
розважальних та інших туристичних послуг;

гіди-перекладачі, екскурсоводи, спортивні інструктори,
провідники та інші фахівці туристичного супроводу — фізичні особи,
які проводять діяльність, пов’язану з туристичним супроводом і які
в установленому порядку отримали дозвіл на право здійснення
туристичного супроводу, крім осіб, які працюють на відповідних
посадах підприємств, установ, організацій, яким належать чи які
обслуговують об’єкти відвідування;

фізичні особи, які не є суб’єктами підприємницької діяльності
та надають послуги з тимчасового розміщення (проживання),
харчування тощо.

Перелік посад фахівців туристичного супроводу, кваліфікаційні
вимоги до них та порядок видачі дозволів на право здійснення
туристичного супроводу визначаються центральним органом виконавчої
влади в галузі туризму.

Розділ II

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ
В ГАЛУЗІ ТУРИЗМУ

Стаття 6. Основні способи та цілі державного регулювання
в галузі туризму. Основні пріоритетні напрями
державної політики в галузі туризму

Держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів
розвитку економіки та культури і створює умови для туристичної
діяльності.

Реалізація державної політики в галузі туризму здійснюється
шляхом:

визначення і реалізації основних напрямів державної політики
в галузі туризму, пріоритетних напрямів розвитку туризму;

визначення порядку класифікації та оцінки туристичних
ресурсів України, їх використання та охорони;

спрямування бюджетних коштів на розробку і реалізацію програм
розвитку туризму;

визначення основ безпеки туризму;

нормативного регулювання відносин у галузі туризму
(туристичного, готельного, екскурсійного та інших видів
обслуговування громадян);

ліцензування в галузі туризму, стандартизації і сертифікації
туристичних послуг, визначення кваліфікаційних вимог до посад
фахівців туристичного супроводу, видачі дозволів на право
здійснення туристичного супроводу;

встановлення системи статистичного обліку і звітності в
галузі туризму та курортно-рекреаційного комплексу;

організації і здійснення державного контролю за дотриманням
законодавства в галузі туризму;

визначення пріоритетних напрямів і координації наукових
досліджень та підготовки кадрів у галузі туризму;

участі в розробці та реалізації міжнародних програм з
розвитку туризму.

Державне регулювання в галузі туризму здійснюється іншими
способами, визначеними законом.

Основними цілями державного регулювання в галузі туризму є:

забезпечення закріплених Конституцією України ( 254к/96-ВР )
прав громадян на відпочинок, свободу пересування, відновлення і
зміцнення здоров’я, на безпечне для життя і здоров’я довкілля,
задоволення духовних потреб та інших прав;

безпека туризму, захист прав та законних інтересів туристів,
інших суб’єктів туристичної діяльності та їх об’єднань, прав та
законних інтересів власників або користувачів земельних ділянок,
будівель та споруд;

збереження цілісності туристичних ресурсів України, їх
раціональне використання, охорона культурної спадщини та довкілля,
врахування державних і громадських інтересів при плануванні та
забудові територій;

створення сприятливих умов для розвитку індустрії туризму,
підтримка пріоритетних напрямів туристичної діяльності.

Основними пріоритетними напрямами державної політики в галузі
туризму є:

удосконалення правових засад регулювання відносин у галузі
туризму;

забезпечення становлення туризму як високорентабельної галузі
економіки України, заохочення національних та іноземних інвестицій
у розвиток індустрії туризму, створення нових робочих місць;

розвиток в’їзного та внутрішнього туризму, сільського,
екологічного (зеленого) туризму;

розширення міжнародного співробітництва, утвердження України
на світовому туристичному ринку;

створення сприятливих для розвитку туризму умов шляхом
спрощення та гармонізації податкового, валютного, митного,
прикордонного та інших видів регулювання;

забезпечення доступності туризму та екскурсійних відвідувань
для дітей, молоді, людей похилого віку, інвалідів та
малозабезпечених громадян шляхом запровадження пільг стосовно цих
категорій осіб.

Стаття 7. Органи, що здійснюють регулювання в галузі туризму

Регулювання в галузі туризму здійснюється Верховною Радою
України, Кабінетом Міністрів України, центральним органом
виконавчої влади в галузі туризму, Верховною Радою Автономної
Республіки Крим та Радою міністрів Автономної Республіки Крим,
місцевими державними адміністраціями, органами місцевого
самоврядування, а також іншими органами в межах їх компетенції.

Стаття 8. Повноваження Верховної Ради України, Верховної
Ради Автономної Республіки Крим та органів
місцевого самоврядування в галузі туризму

1. До виключних повноважень Верховної Ради України в галузі
туризму належать:

визначення основних напрямів державної політики в галузі
туризму;

визначення правових засад регулювання відносин у галузі
туризму, їх удосконалення та адаптація із загальновизнаними
нормами міжнародного права;

визначення в законі про Державний бюджет України обсягу
фінансового забезпечення туристичної галузі.

Верховна Рада України відповідно до Конституції України
( 254к/96-ВР ) може брати до свого розгляду й інші питання, що
стосуються туризму.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні і районні
ради відповідно до їх повноважень:

затверджують регіональні програми розвитку туризму, що
фінансуються з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і
районних бюджетів;

визначають кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних
і районних бюджетів для фінансового забезпечення регіональних
програм розвитку туризму;

контролюють фінансування регіональних програм розвитку
туризму за кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і
районних бюджетів.

2. Верховна Рада Автономної Республіки Крим відповідно до
Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України здійснює інше
нормативне регулювання з питань туризму, історико-культурних
заповідників, музеїв, інших закладів культури, вирішує питання
щодо організації і розвитку курортно-рекреаційної сфери і туризму
тощо.

3. Представницькі органи місцевого самоврядування — сільські,
селищні, міські ради відповідно до їх повноважень:

затверджують місцеві програми розвитку туризму;

визначають кошти місцевих бюджетів для фінансового
забезпечення місцевих програм розвитку туризму;

доручають своїм виконавчим органам фінансування місцевих
програм розвитку туризму за рахунок коштів місцевого бюджету;

вживають заходів для стимулювання суб’єктів господарювання,
які здійснюють діяльність з надання туристичних послуг.

Стаття 9. Повноваження Кабінету Міністрів України в галузі
туризму

Кабінет Міністрів України відповідно до Конституції
( 254к/96-ВР ) та законів України:

здійснює державне управління та забезпечує реалізацію
державної політики в галузі туризму;

розробляє та затверджує програми розвитку туризму в Україні і
фінансує їх виконання відповідно до бюджетного законодавства;

приймає нормативно-правові акти, що регулюють відносини в
галузі туристичної діяльності;

забезпечує раціональне використання туристичних ресурсів і
вжиття заходів для їх збереження;

сприяє розвитку туристичної індустрії та створенню ефективної
туристичної інфраструктури;

вживає заходів щодо забезпечення безпеки туристів, захисту їх
прав, інтересів і власності;

організовує та забезпечує реалізацію державної інвестиційної
політики в галузі туристичної діяльності;

готує та подає на розгляд Верховної Ради України як складову
частину проекту закону про Державний бюджет України на відповідний
рік пропозиції щодо обсягів бюджетних коштів для фінансової
підтримки проектів і програм з розвитку туризму;

інформує Верховну Раду України про виконання програми
розвитку туризму в Україні;

визначає порядок організації рятувальних команд і порядок
вжиття рятувальних заходів;

створює державну систему наукового забезпечення в галузі
туристичної діяльності;

здійснює міжнародне співробітництво в галузі туризму;

вирішує інші питання, віднесені Конституцією ( 254к/96-ВР )
та законами України до його повноважень.

Стаття 10. Повноваження центральних органів виконавчої влади
в галузі туризму

1. Центральний орган виконавчої влади в галузі туризму:

організує та забезпечує реалізацію державної політики в
галузі туризму, виконання цього Закону та інших
нормативно-правових актів;

бере участь у підготовці проектів нормативно-правових актів у
галузі туризму, у межах своєї компетенції розробляє і затверджує
нормативно-правові акти, узагальнює практику застосування
законодавства в галузі туризму, курортно-рекреаційної сфери,
вносить пропозиції щодо його удосконалення;

забезпечує реалізацію програм розвитку туризму в Україні;

організує облік туристичних ресурсів України, забезпечує їх
раціональне використання та охорону;

бере участь у розробці стандартів, діяльності з метрології та
сертифікації, у проведенні робіт з підтвердження відповідності в
законодавчо регульованій сфері;

організує здійснення контролю за якістю наданих туристичних
послуг;

реалізує державну інвестиційну політику в галузі туризму та
курортно-рекреаційній сфері;

бере участь у розробці програм облаштування транспортних
магістралей об’єктами туристичної інфраструктури;

бере участь у підготовці, перепідготовці та підвищенні
кваліфікації кадрів, визначенні пріоритетних напрямів наукових
досліджень у галузі туризму та проведенні науково-дослідних робіт
у цій галузі;

проводить дослідження туристичного ринку, готує і поширює
інформацію про Україну і її туристичні можливості на міжнародному
туристичному ринку та всередині держави;

у межах своєї компетенції розробляє, укладає і виконує
міжнародні договори в галузі туристичної діяльності, представляє
країну у міжнародних туристських організаціях і на міжнародних
заходах щодо туризму;

вживає заходів щодо розширення міжнародного співробітництва,
утвердження України на світовому туристичному ринку;

сприяє координації діяльності органів виконавчої влади,
суб’єктів підприємницької діяльності, їх об’єднань, що здійснюють
діяльність у галузі туризму;

надає суб’єктам туристичної діяльності методичну,
консультативну та іншу допомогу;

пропонує для спільного використання юридичними особами та
громадянами-підприємцями, які надають туристичні послуги, знаки
для товарів і послуг;

поширює соціальну рекламу в галузі туризму;

для забезпечення реалізації своїх повноважень, узгодження та
врахування інтересів суб’єктів туристичної діяльності утворює
координаційно-дорадчий орган.

2. Інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх
повноважень:

забезпечують реалізацію державної політики в галузі туризму;

здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації державної
політики в галузі туризму;

беруть участь у створенні організаційно-правових та
економічних механізмів реалізації державної політики в галузі
туризму.

Стаття 11. Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки
Крим, місцевих державних адміністрацій,
виконавчих органів місцевого самоврядування
в галузі туризму

1. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві
державні адміністрації в межах своїх повноважень:

здійснюють виконавчі та організаційно-розпорядчі функції щодо
організації і розвитку курортно-рекреаційної сфери і туризму;

розробляють проекти регіональних програм розвитку туризму і
подають їх для затвердження відповідно Верховній Раді Автономної
Республіки Крим, обласним і районним радам;

вживають заходів щодо виконання регіональних програм розвитку
туризму;

сприяють туристичній діяльності у своєму регіоні і створенню
сучасної туристичної інфраструктури;

розробляють і впроваджують заходи для захисту місцевих
туристичних ресурсів;

видають дозволи на право здійснення туристичного супроводу;

аналізують ринок туристичних послуг у межах
адміністративно-територіальних одиниць, представляють центральному
органу виконавчої влади в галузі туризму необхідні відомості про
розвиток туризму в адміністративно-територіальних одиницях;

здійснюють соціальну рекламу туристичних ресурсів, утворюють
відповідні інформаційні центри;

сприяють дитячому та молодіжному туризму;

беруть участь у підготовці, перепідготовці і підвищенні
кваліфікації кадрів у галузі туристичної діяльності, що
фінансуються за рахунок коштів місцевого бюджету;

надають суб’єктам туристичної діяльності методичну і
консультативну допомогу щодо організації їх діяльності;

залучають підприємства, установи і організації, розташовані
на підпорядкованій їм території, до розв’язання проблем розвитку
туризму в регіонах;

подають центральному органу виконавчої влади в галузі туризму
пропозиції стосовно включення заходів з регіональних програм
розвитку туризму до відповідних програм;

вносять у встановленому порядку до центрального органу
виконавчої влади в галузі туризму пропозиції про анулювання
відповідної ліцензії;

здійснюють іншу діяльність у галузі туризму відповідно до
законодавства.

2. Виконавчі органи місцевого самоврядування в межах їх
повноважень:

розробляють проекти місцевих програм розвитку туризму і
подають їх для затвердження відповідним місцевим радам;

вживають заходів щодо виконання місцевих програм розвитку
туризму;

залучають на договірних засадах підприємства, установи і
організації, розташовані на відповідній території, до розв’язання
проблем розвитку місцевого туризму та підтримки туристичних
ресурсів;

організують проведення інвентаризації туристичних ресурсів
місцевого значення;

сприяють охороні і збереженню туристичних ресурсів;

залучають місцеве населення до туристичної діяльності,
створюючи нові робочі місця;

сприяють розвитку на відповідній території різних видів
туризму.

Стаття 12. Програми розвитку туризму в Україні

Для забезпечення охорони туристичних ресурсів України, їх
збереження та відновлення, раціонального використання,
забезпечення безпеки туризму, конституційних прав громадян на
відпочинок та інших прав громадян, патріотичного виховання
органами державної влади та органами місцевого самоврядування в
межах їх повноважень затверджуються державні цільові, регіональні
та інші програми розвитку туризму.

Програми розвитку туризму затверджуються з метою реалізації
довгострокових пріоритетів країни в галузі туризму і становлять
комплекс взаємопов’язаних правових, економічних та організаційних
заходів, спрямованих на реалізацію конституційних прав громадян,
розвиток туристичної галузі.

Державні цільові, регіональні та інші програми розвитку
туризму повинні передбачати заходи щодо забезпечення безпеки в
галузі туризму.

Порядок формування, фінансування і реалізації регіональних та
місцевих програм розвитку туризму визначається законом.

Розділ III

Стаття 13. Безпека в галузі туризму

Безпека в галузі туризму — сукупність факторів, що
характеризують соціальний, економічний, правовий та інший стан
забезпечення прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та
держави в галузі туризму.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх
посадові особи в межах своїх повноважень вживають заходів,
спрямованих на:

забезпечення закріплених Конституцією України ( 254к/96-ВР )
прав громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля при
здійсненні туристичних подорожей, захист громадян України за її
межами;

забезпечення особистої безпеки туристів, збереженість їх
майна, незавдання шкоди довкіллю;

інформування суб’єктів туристичної діяльності про загрозу
безпеці туристів у країні (місці) тимчасового перебування;

надання необхідної допомоги туристам, які опинилися у
надзвичайній ситуації;

забезпечення туристам (екскурсантам) можливості
безперешкодного одержання медичної, правової та інших видів
невідкладної допомоги, доступу до засобів зв’язку;

заборонення використання туризму з метою незаконної міграції,
сексуальної, трудової та інших видів експлуатації громадян;

охорону туристичних ресурсів України, встановлення гранично
припустимих навантажень на об’єкти культурної спадщини та
довкілля;

забезпечення безпеки об’єктів туристичних відвідувань з
урахуванням ризику виникнення природних і техногенних катастроф та
інших надзвичайних ситуацій тощо.

З метою забезпечення безпеки туристів суб’єкти туристичної
діяльності, здійснюючи відповідний вид діяльності, зобов’язані:

інформувати туристів про можливі небезпеки під час подорожі,
необхідність виконання загальнообов’язкових вимог та запобіжних чи
попереджувальних заходів (медичних щеплень тощо);

створювати безпечні умови в місцях надання туристичних
послуг, забезпечувати належне облаштування трас походів,
прогулянок, екскурсій тощо;

забезпечувати спеціальні вимоги безпеки під час надання
туристичних послуг з підвищеним ризиком (автомобільний, гірський,
лижний, велосипедний, водний, мотоциклетний, пішохідний туризм,
спелеотуризм тощо);

забезпечувати туристів кваліфікованими фахівцями туристичного
супроводу, спеціальним спорядженням та інвентарем;

забезпечувати навчання туристів засобам профілактики і
захисту від травм, попередження нещасних випадків та надання
першої медичної допомоги;

забезпечувати надання оперативної допомоги особам, які
постраждали під час подорожі, транспортування потерпілих;

оперативно інформувати органи місцевої влади та
відповідальних осіб про надзвичайні ситуації, в яких опинилися
туристи, подавати відомості про зниклих осіб.

Особи, які організовують експлуатацію туристичних ресурсів,
зобов’язані забезпечувати виконання вимог щодо охорони довкілля та
охорони культурної спадщини, а також вживати заходів щодо
забезпечення мінімізації або припинення шкідливого впливу на
довкілля і соціально-культурне середовище та компенсувати завдані
їм при цьому збитки.

Надання необхідної допомоги туристам, які опинилися у
надзвичайній ситуації в межах території України, здійснюється
спеціалізованими державними, комунальними та приватними службами,
а також рятувальними командами, що утворюються відповідно до
законодавства.

Організація рятувальних команд і порядок здійснення
рятувальних заходів визначаються Кабінетом Міністрів України.

Держава забезпечує захист законних прав та інтересів
іноземних туристів відповідно до законодавства та міжнародних
договорів України.

Стаття 14. Захист інтересів українських туристів
за межами України

Держава гарантує захист законних прав та інтересів громадян
України, які здійснюють туристичні подорожі за кордон.

У разі виникнення надзвичайних ситуацій держава вживає
заходів щодо захисту інтересів українських туристів за межами
України, у тому числі заходів для їх евакуації з країни
тимчасового перебування.

Стаття 15. Фінансове забезпечення відповідальності
туроператора та турагента

З метою забезпечення прав та законних інтересів громадян —
споживачів туристичних послуг туроператор та турагент зобов’язані
здійснити фінансове забезпечення своєї цивільної відповідальності
(гарантією банку або іншої кредитної установи) перед туристами.

Туроператор для покриття своєї відповідальності за збитки, що
можуть бути заподіяні туристу в разі виникнення обставин його
неплатоспроможності чи внаслідок порушення процесу про визнання
його банкрутом, які пов’язані з необхідністю покриття витрат
туриста з його повернення в місце постійного проживання
(перебування), відшкодування вартості ненаданих послуг,
передбачених договором, повинен надати підтвердження фінансового
забезпечення своєї відповідальності (гарантію банку або іншої
кредитної установи) перед туристом, в установленому порядку.

Турагент для покриття своєї відповідальності за збитки, що
можуть бути заподіяні туристу в разі виникнення обставин його
неплатоспроможності чи внаслідок порушення процесу про визнання
його банкрутом, та які пов’язані з необхідністю відшкодування
вартості ненаданих послуг, передбачених договором, повинен надати
підтвердження фінансового забезпечення своєї відповідальності
(гарантію банку або іншої кредитної установи) перед туристом, в
установленому порядку.

Мінімальний розмір фінансового забезпечення туроператора має
становити суму, еквівалентну не менше ніж 20000 євро. Розмір
фінансового забезпечення туроператора, який надає послуги виключно
з внутрішнього та в’їзного туризму, має становити суму,
еквівалентну не менше ніж 10000 євро. Мінімальний розмір
фінансового забезпечення турагента має становити суму,
еквівалентну не менше ніж 2000 євро.

Будь-які суми, надання яких гарантується фінансовим
забезпеченням цивільної відповідальності туроператора,
використовуються виключно для задоволення вимог, що висуваються на
підставі та за наявності обставин, зазначених у цій статті.

Відшкодування збитків, заподіяних туристу в разі виникнення
обставин неплатоспроможності туроператора (турагента) чи внаслідок
порушення процесу про визнання його банкрутом, здійснюється
відповідною кредитною установою на підставі заяви туриста,
договору на туристичне обслуговування (ваучера) та документів, що
підтверджують невиконання туроператором (турагентом) договірних
зобов’язань.

Стаття 16. Страхування туристів при здійсненні туристичних
поїздок

Страхування туристів (медичне та від нещасного випадку) є
обов’язковим і забезпечується суб’єктами туристичної діяльності на
основі угод із страховиками. Туристи вправі самостійно укладати
договори на таке страхування. У цьому випадку вони зобов’язані
завчасно підтвердити туроператору чи турагенту наявність належним
чином укладеного договору страхування.

Договором страхування повинні передбачатися надання медичної
допомоги туристам і відшкодування їх витрат при настанні
страхового випадку безпосередньо в країні (місці) тимчасового
перебування.

Інформація про умови обов’язкового страхування має бути
доведена до відома туриста до укладення договору на туристичне
обслуговування.

Обов’язкове (медичне та від нещасного випадку) страхування
здійснюється один раз на весь період туристичної подорожі.

За вимогою туриста туроператор чи турагент забезпечують
страхування інших ризиків, пов’язаних із здійсненням подорожі.

За бажанням туриста з ним може бути укладено угоду про
страхування для покриття витрат, пов’язаних з анулюванням договору
на туристичне обслуговування з ініціативи туриста, або угоду про
страхування для покриття витрат, пов’язаних з передчасним
поверненням до місця постійного проживання при настанні нещасного
випадку або хвороби.

Компенсація шкоди, заподіяної життю чи здоров’ю туриста або
його майну, проводиться у встановленому порядку.

Розділ IV

ОРГАНІЗАЦІЯ ТУРИСТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Стаття 17. Ліцензування туристичної діяльності

З метою створення рівних можливостей суб’єктам туристичної
діяльності на ринку туристичних послуг та забезпечення захисту
прав і законних інтересів громадян, захисту навколишнього
природного середовища, підвищення рівня туристичного
обслуговування здійснюється ліцензування туроператорської та
турагентської діяльності.

Суб’єкт підприємницької діяльності, який отримав ліцензію на
туроператорську діяльність, має виключне право на надання послуг з
оформлення документів для виїзду за межі України. Туроператор може
здійснювати також і турагентську діяльність без отримання ліцензії
на турагентську діяльність.

Загальний розмір частки туроператора в статутних фондах інших
туроператорів України не може перевищувати 20 відсотків їх
статутних фондів.

Суб’єкт господарювання не має права у своїй назві
використовувати слова «туроператор» і «турагент» без отримання ним
ліцензії на здійснення відповідно туроператорської чи
турагентської діяльності.

Не може бути видана ліцензія на туроператорську чи
турагентську діяльність суб’єкту підприємницької діяльності із
назвою, тотожною назві іншого суб’єкта підприємницької діяльності,
якому ліцензія видана раніше і інформація про нього внесена до
відповідного реєстру.

Стаття 18. Сертифікація і стандартизація у сфері туристичної
діяльності

Державна система стандартизації у сфері туристичної
діяльності спрямована на:

захист інтересів споживачів і держави з питань безпеки
туризму, життя і здоров’я громадян, охорони майна та довкілля;

класифікацію туристичних ресурсів України, забезпечення їх
охорони, встановлення гранично припустимих навантажень на об’єкти
культурної спадщини та довкілля;

підвищення якості товарів, робіт, послуг відповідно до потреб
споживачів;

забезпечення безпеки об’єктів туристичних відвідувань з
урахуванням ризику виникнення природних і техногенних катастроф та
інших надзвичайних ситуацій;

взаємозамінність та сумісність товарів, робіт, послуг, їх
уніфікацію;

створення нормативної бази функціонування систем
стандартизації і сертифікації товарів, робіт, послуг.

Сертифікація товарів, робіт, послуг у сфері туристичної
діяльності здійснюється з метою:

запобігання реалізації товарів, робіт, послуг, небезпечних
для життя, здоров’я людей, майна і довкілля;

сприяння споживачам у свідомому виборі товарів, робіт,
послуг;

забезпечення дотримання обов’язкових норм, правил, вимог щодо
охорони навколишнього природного середовища, використання
природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки;

гармонізації стандартів, норм і правил з міжнародними
стандартами, рекомендаціями, нормами і правилами, що стосуються
вимог до об’єктів відвідування і туристичних послуг, взаємодії
туроператорів, використання обмежених туристичних ресурсів, якості
і видів туристичних послуг.

Перелік туристичних послуг, що підлягають обов’язковій
сертифікації стосовно безпеки для життя та здоров’я людей, захисту
їх майна та охорони довкілля, порядок проведення сертифікації
послуг у сфері туристичної діяльності визначаються Кабінетом
Міністрів України відповідно до закону.

Підтвердження відповідності туристичних послуг здійснюється в
установленому порядку.

Стаття 19. Встановлення категорій об’єктів туристичної
інфраструктури

З метою підвищення рівня туристичного обслуговування,
сприяння споживачам у свідомому виборі туристичних послуг,
забезпечення рівних можливостей суб’єктам туристичної діяльності
на ринку туристичних послуг, забезпечення захисту прав і законних
інтересів, життя, здоров’я та майна громадян, підвищення рівня
екологічної безпеки об’єктам туристичної інфраструктури
присвоюються категорії якості та рівня обслуговування.

Встановлення об’єктам туристичної інфраструктури (готелям,
іншим об’єктам, призначеним для надання послуг з розміщення,
закладам харчування, курортним закладам тощо) відповідної
категорії здійснюється за заявою його власника.

Види категорій об’єктів туристичної інфраструктури, порядок
їх встановлення та зміни визначаються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 20. Договір на туристичне обслуговування

За договором на туристичне обслуговування одна сторона
(туроператор, турагент) за встановлену договором плату
зобов’язується забезпечити надання за замовленням іншої сторони
(туриста) комплексу туристичних послуг (туристичний продукт).

До договору на туристичне обслуговування застосовуються
загальні положення договору про надання послуг, якщо інше не
передбачено законом та не суперечить суті зобов’язання.

Договір на туристичне обслуговування укладається в письмовій
(електронній) формі відповідно до закону. Договір на туристичне
обслуговування може укладатися шляхом видачі ваучера.

До укладення договору на туристичне обслуговування споживачу
туристичного продукту має бути надана інформація про:

1) основні вимоги пропонованих до оформлення виїзних/в’їзних
документів (паспорт, дозвіл (віза) на в’їзд/виїзд до країни
тимчасового перебування), у тому числі інформацію щодо термінів їх
оформлення;

2) медичні застереження стосовно здійснення туристичної
поїздки, у тому числі протипоказання через певні захворювання,
особливості фізичного стану (фізичні недоліки) і віку туристів для
участі в поїздці;

3) туроператора (турагента), його місцезнаходження і поштові
реквізити, наявність ліцензії на здійснення туристичної
діяльності, сертифікатів відповідності та іншу інформацію
відповідно до законодавства про захист прав споживачів;

4) розмір фінансового забезпечення туроператора чи турагента
на випадок його неплатоспроможності чи неспроможності
(банкрутства) та кредитну установу, яка надала таке забезпечення.

До початку надання туристичних послуг споживачу за його
вимогою повинна бути надана інформація:

про загальні умови типового (публічного) договору на надання
туристичних послуг (за його наявності);

програма туристичного обслуговування;

характеристика транспортних засобів, що здійснюють
перевезення, у тому числі їх вид і категорія, терміни стикувань
(сполучення) рейсів, а також інша обов’язкова інформація,
передбачена кодексами і правилами перевезень (якщо перевезення
входить до складу туристичного обслуговування);

характеристика готелів, інших місць розміщення туристів, у
тому числі їх місце розташування, класифікація за законодавством
країни (місця) тимчасового перебування, відомості про
підтвердження відповідності послуг готелю встановленим вимогам,
відомості про правила тимчасового проживання, строки і порядок
оплати готельного обслуговування, а також інша обов’язкова
інформація, передбачена цим Законом, іншими нормативно-правовими
актами (якщо готельне обслуговування входить до складу послуг з
туристичного обслуговування);

про звичаї місцевого населення, пам’ятки природи, історії,
культури та інші об’єкти туристичного показу, що знаходяться під
особливою охороною, стан навколишнього природного середовища,
санітарну та епідеміологічну обстановку;

про правила в’їзду до країни (місця) тимчасового перебування
та перебування там;

про види і способи забезпечення харчування під час
туристичної поїздки;

про види та тематику екскурсійного обслуговування, порядок
зустрічей і проводів, супроводу туристів;

про дату і час початку та закінчення туристичного
обслуговування, його тривалість;

відомості про мінімальну кількість туристів у групі, терміни
інформування туриста про те, що туристична поїздка не відбудеться
через недобір групи;

відомості про страхову організацію, що здійснює страхування
ризиків, пов’язаних з наданням туристичного обслуговування, розмір
страхових відшкодувань, порядок і умови їх виплати;

про ціну туристичного обслуговування і порядок здійснення
оплати;

про місце перебування організації (організацій),
уповноваженої туроператором на прийняття претензій туристів, а
також про адреси і телефони українських дипломатичних установ у
країні тимчасового перебування або місцевих служб, до яких можна
звернутися у разі виникнення труднощів під час туристичної
поїздки.

Кожна із сторін договору може вимагати внесення змін або
розірвання договору у зв’язку з істотними змінами обставин, з яких
вони виходили при укладенні договору.

До істотних змін обставин належать:

1) погіршення умов подорожі, зміна термінів подорожі;

2) непередбачене збільшення транспортних тарифів;

3) введення нових або підвищення діючих ставок податків і
зборів та інших обов’язкових платежів;

4) різка зміна курсу національних валют;

5) інші підстави, за домовленістю сторін.

Турист вправі відмовитися від виконання договору до початку
подорожі за умови оплати туроператору або турагенту фактично
понесених ними витрат за послуги, надані до цього повідомлення.

Туроператор або турагент вправі відмовитися від виконання
договору лише за умови повного відшкодування замовникові збитків,
підтверджених у встановленому порядку та заподіяних внаслідок
розірвання договору, крім випадку, коли це відбулося з вини
туриста.

Якість туристичних послуг повинна відповідати умовам
договору, порядок і способи захисту порушених прав туристів
визначаються законодавством про захист прав споживачів.

Зміна ціни туристичного продукту, погодженої сторонами,
можлива лише у випадках, передбачених договором, і тільки при
істотній зміні обставин, передбачених частиною сьомою цієї статті,
але не пізніше ніж за 10 днів до початку туристичної подорожі у
випадку, якщо її тривалість становить більше ніж 10 днів, за 5
днів до початку туристичної поїздки у випадку, якщо її тривалість
становить від 2 до 10 днів, за 48 годин до початку туристичної
поїздки у випадку, якщо її тривалість становить один день. При
цьому збільшення ціни туристичного продукту не може перевищувати 5
відсотків його первісної ціни. У разі перевищення ціни
туристичного продукту більше ніж 5 відсотків первісної ціни турист
має право відмовитися від виконання договору, а туроператор
(турагент) зобов’язаний повернути йому всі раніше сплачені кошти.

Туроператор (турагент) може в договорі з туристом обмежити
свою відповідальність розміром подвійної плати вартості
туристичного продукту (туристичних послуг), якщо туроператор
(турагент) несе перед туристом одноособову відповідальність за
шкоду, що виникла внаслідок дій (бездіяльності) одного з
виконавців послуг, обумовлених договором.

Права й обов’язки, відповідальність сторін та інші умови
договору між туроператором і турагентом визначаються відповідно до
загальних положень про агентський договір, якщо інше не
передбачено договором між ними, а також цим Законом.

Відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю та майну
туриста, визначається відповідно до цивільного законодавства, якщо
договором на туристичне обслуговування не передбачена підвищена
відповідальність туроператора.

Стаття 21. Договір на екскурсійне обслуговування

За договором на екскурсійне обслуговування одна сторона
(суб’єкт, що здійснює туристичну діяльність) за встановлену
договором плату зобов’язується надати за замовленням іншої сторони
(екскурсанта) обслуговування, істотною частиною якого є послуги
екскурсовода (гіда-перекладача) загальною тривалістю не більше 24
годин, які не включають у себе послуги з розміщення.

Договір на екскурсійне обслуговування укладається за
правилами, визначеними цивільним законодавством, у тому числі
шляхом видачі ваучера.

Загальні положення про договір на надання послуг
застосовуються до договору на екскурсійне обслуговування, якщо
інше не передбачено законом та не суперечить суті зобов’язання.

Особа, яка надає екскурсійні послуги, зобов’язана до
укладення договору на екскурсійне обслуговування надати
екскурсанту необхідну і достовірну інформацію щодо екскурсійного
обслуговування, його видів і особливостей, кваліфікації
екскурсовода, про порядок і строки оплати екскурсійних послуг, а
також надати екскурсанту на його прохання іншу інформацію з питань
екскурсійного обслуговування.

Відповідальність сторін за невиконання, неналежне виконання
зобов’язань відповідно до договору на екскурсійне обслуговування,
порядок припинення договору на екскурсійне обслуговування
визначаються відповідно до цивільного законодавства та
законодавства з питань захисту прав споживачів.

Стаття 22. Договір на готельне обслуговування

За договором на готельне обслуговування одна сторона (готель
або інший суб’єкт, що надає послуги з розміщення) зобов’язується
за дорученням іншої сторони (проживаючого) надати послуги по
тимчасовому проживанню (ночівлі) у спеціально обладнаному жилому
приміщенні (номері), виконати або організувати виконання інших
визначених договором на готельне обслуговування послуг, пов’язаних
з тимчасовим проживанням, а проживаючий зобов’язується сплатити за
ці послуги встановлену плату.

До послуг, пов’язаних з тимчасовим розміщенням, належать
послуги з обслуговування жилого приміщення (номера), харчування
(ресторанного обслуговування), із збереження майна і багажу
проживаючого, а також інші послуги, надані залежно від категорії
готелю.

antantatravel.com.ua

Это интересно:

  • Реестр tcp ip A1800 ALPHA The A1800 ALPHA® is a world-class, highly accurate, robust, system ready meter that is ideally suited for commercial, industrial, and substation metering applications. With its open communication protocol, the A1800 ALPHA meter can be integrated into any metering system. The […]
  • Несовершеннолетние дети возраст в россии Несовершеннолетний ребенок это возраст Совершеннолетие в России Лицо, достигшее возраста совершеннолетия, установленного законодательством, определяется как полностью дееспособный гражданин своей страны. С этого момента с точки зрения закона человек становится взрослым и несет полную […]
  • Транспортный налог на киа спортейдж Продажа Kia Sportage, 2011 год во Владивостоке Налог на 2018 год 5 250 руб. Дополнительно: Продам SPORTAGE (турбо, бензин, 261 л. с., в ПТС указано 150 л. с, налог 1750р.). Привезен с Кореи в 2012г. в комплектации 2.0 T-GDI AT 4WD Base R, которая представлена только для рынка Южной […]
  • Возврат посылок ems Для начала по накладной проследить ее путь(на сайте). Запрашивать почту письмом официально. 1.Уважаемая Александра, добрый день. По данным программы регистрации отправление было направлено возвратом по решению таможни. Данное отправление шло с таможенным уведомлением. «EMS Почта России» […]
  • Белозерова адвокат Белозерова адвокат Пишет сам про себя положительные и отрицательные отзывы, это нормально? Обещал выиграть дело, в итоге проиграли все инстанции, не серьёзный , постоянно говорит одно, а делает другое Ничем не помог, одни завтраки. У хорошего адвоката всегда много недоброжелателей. Чем […]
  • Закон либиха закон минимума ЗАКОН МИНИМУМА ЛИБИХА Экологический энциклопедический словарь. — Кишинев: Главная редакция Молдавской советской энциклопедии . И.И. Дедю . 1989 . Смотреть что такое "ЗАКОН МИНИМУМА ЛИБИХА" в других словарях: ЗАКОН МИНИМУМА — (ЛИБИХА) успешную жизнедеятельность организма ограничивает […]
  • Вербицкая учебные пособия Учебное пособие для подготовки к ГИА по английскому языку, Грамматика и лексика, Уровень А2 с интернет-ресурсом, Вербицкая М., Манн М., Тейлор-Ноулз С. По кнопке выше «Купить бумажную книгу» можно купить эту книгу и похожие книги в бумажном виде на сайтах официальных интернет магазинов […]
  • Правило адама смита Правило адама смита Copyright © Mikhail Ivanov Smith Adam (1723 — 1790) До недавнего времени Адам Смит был известен только как автор единственной книги «Исследование о природе и причинах богатства народов» (An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations), год выхода в […]